Волейбол України: чемпіонські традиції – прірва

Sport.ua розповідає про корені сучасних успіхів українського волейболу

Сьогодні український чоловічий волейбол переживає миті найбільшого злету за всю незалежну історію розвитку виду спорту. Торік збірна України вперше в історії виграла Золоту Євролігу і завдяки високому рейтингу ґарантувала собі право також вперше виступати в Лізі націй, найпрестижнішому комерційному турнірі серед національних команд.

Вже 11 червня наші хлопці зіграють прем’єрний матч цих змагань проти національної команди США. До того ж був перший в історії чвертьфінал чемпіонату світу. Волейбольна Україна виходить на якісно новий рівень і стає вагомим гравцем у світі. Що є результатом спільної діяльності всіх причетних осіб – керівництва Федерації волейболу України, спонсорів, керівників клубів. А готувати волейболістів світового рівня наші тренери вміли завжди. Навіть тоді, коли наймасовіша в світі гра переживала в Україні серйозну кризу. Український чоловічий волейбол має понад сторічні традиції, які нинішнє покоління примножує навіть в умовах повномасштабної війни з російською федерацією.

Коріння

Роком зародження українського волейболу прийнято вважати 1925-й. У той час до Харкова гру привіз професор Блях. У тодішній столиці Української ССР з’явилися перші школи і команди, а вже через три роки українські волейболісти стали переможцями першої Спартакіади народів СССР. Ці факти, звісно, достеменні. Але не треба іґнорувати й інших. У той самий час, коли більша частина України знаходилася під совєцькою окупацією, західні землі були розділені і входили до складу Румунії, Чехословаччини, Угорщини і Польщі.

Саме поляки в 1936-му першими виступили з ініціативою створити технічний комітет з волейболу ще в межах Міжнародної федерації гандболу. І саме Польща разом із Чехословаччиною та Угорщиною в 1947-му в числі 14-ти країн, поміж яких не було СССР, брали участь в установчому засіданні новоствореної Міжнародної федерації волейболу (FIVB). Національні чемпіонати Польщі серед чоловіків почали проводитися з 1929-го (що цікаво – бронзовим призером першого чемпіонату був львівський «Sokół Macierz»), а чемпіонати СССР – лише з 1933-го (слідом за командою Москви, срібним і бронзовим призерами тоді стали колективи з Дніпра і Харкова). Тобто, керуючись елементарною логікою, коріння появи волейболу в Україні доречніше було б шукати в Галичині.

Головним теоретиком і агітатором прищеплення галицькому українству любові до спорту і фізичної активності на межі ХІХ і ХХ сторіч був професор Іван Боберський. У своїх наукових працях у пресі і теоретичних брошурах він банально знайомив українців з існуючими, але вже популярними в багатьох країнах світу видами спорту, та ще й українізував їх назви – копаний м’яч (футбол), ситківка (теніс), кошиківка (баскетбол), гаківка (хокей). І відбиванка, волейбол. Саме тоді, в першому десятилітті ХХ сторіччя перша згадка про гру, правила якої в 1895-му прописав американський викладач фізичного виховання коледжу Асоціації молодих християн Вільям Джон Морґан, в українській пресі Галичини й з’явилася.

Пізніше, в 1930-му на той час учитель фізкультури, а раніше знаний спортовець Степан Гайдучок випустив у Львові брошуру з красномовною назвою «Відбиванка», в якій розповів про правила і зародження гри серед українців у деталях. Автор стверджує, що першими почали грати у волейбол українські військові еміґранти в Чехії. Найбільше любили цю гру стрільці гарматного полку в Німецькому Яблінному (нині – місто Яблонне-в-Под’єштеді в Чехії). Вони згуртувалися в команду «Хирів» (назва походить від міста Хирів – тепер Старосамбірського району на Львівщині) і грали з різними чеськими командами. Степан Гайдучок наводить у своїй праці зокрема й світлину, на якій 27 березня 1921-го в Німецькому Яблінному грають між собою українські команди «Дніпро» і «Хирів».

Зрештою, облишмо історичні дискусії і згадаємо про найбільші досягнення українців у волейболі до часів незалежності. Якщо говорити про вже згадуваний чемпіонат Польщі, то львівський «Сокол» перед самим початком Другої світової війни, у 1939-му здобув чемпіонство, а за два роки до того фінішував третім. А в чемпіонатах СССР Україна здіймалася на вершину двічі – у 1956-му і 1967 роках, коли змагання проводилися в форматі Спартакіади народів. Ще одне золото в урізаному останньому чемпіонаті СССР-1991/1992 виграв донецький «Шахтар».

Олімпійський тріумф

Завжди на помітних ролях українці були у збірній СССР. В 1949-му сєвєцька збірна виграла золото першого чемпіонату світу. В її складі тоді виступали Костянтин Рева з Чернігівщини і киянин Михайло Піменов, а очолював команду народжений в Острозі на Волині Григорій Берлянд, котрий вважається одним із засновників совєцької школи волейболу. У 1952-му в Москві Рева і Піменов стали чемпіонами світу вдруге поспіль.

В 1960-му, коли збірна СССР піднялася на світову вершину втретє, зійшла зірка тоді ще молодого, 23-річного зв’язуючого, харків’янина Юрія Пояркова. «Людиною Катапультою» він стане трохи згодом, коли в 1962-му виграє чемпіонат світу вдруге, двічі стане чемпіоном Європи, а в 1964-му і 1968-му здобуде два поспіль олімпійських золота. Тоді ж, у 1960-му Юрій здебільшого підміняв досвідченого розігруючого Георгія Мондзолевського, котрий тривалий час грав за одеські «Буревісник» і СКА, а в 1958-му перейшов у московський ЦСКА. У 1962-му Поярков і Мондзолевський стали чемпіонами світу вдруге. Разом із ними на вершину піднялися харків’янин Юрій Венгеровський і одесит Едуард Сибіряков.

У 1964-му волейбол дебютував на Олімпійських іграх. Тоді, в Токіо збірна СССР здобула золото. В складі команди були і Поярков, і Венгеровський, і Сибіряков. Проте періодом найвищого піку українського волейболу часів совєцької окупації став 1968 рік. За рік до того збірна України виграла Спартакіаду народів СССР. Цілком логічно, що олімпійська збірна була вкомплектована здебільшого українськими волейболістами. Їх російський тренер Юрій Клещов запросив відразу вісім з 12-ти, що входили до заявки – окрім Пояркова і Сибірякова, харків’янина Василіюса Матушеваса, луганця Володимира Беляєва, киян Бориса Терещука і Володимира Іванова, одеситів Віктора Михальчука і Євгена Лапинського.

На клубному рівні в часи СССР найбільшим успіхом українського волейболу була перемога луганської «Зірки» в розіграші Кубка володарів кубків у 1973-му. Після 1968-го українців у складах збірної СССР було вже не так багато, але вони продовжували відігравати знакові ролі. Як не згадати, скажімо, чемпіона Європи-1971 Олега Запорожця, Олега Молибогу з Дніпра, олімпійського чемпіона Москви-1980, дворазового чемпіона і володаря Кубка світу, чотириразового чемпіона Європи? Чи дворазового чемпіона Європи, призера двох Олімпіад Юрія Старунського з Києва; олімпійських чемпіонів-1980, чемпіонів світу і Європи Валерія Кривова з Запоріжжя і Федора Лащонова з Ровеньків на Луганщині?

Розгублений потенціал

Наш волейбол у 1991-му мав той потенціал, з яким можна було виходити на провідні ролі в Європі та світі вже після розпаду імперії в 1991-му. У ті часи ще виступали олімпійський чемпіон Москви-1980, чемпіон світу-1982, п’ятиразовий чемпіон Європи киянин Юрій Панченко, чемпіон світу і триразовий чемпіон Європи Олександр Сорокалет, чемпіон світу і Європи Олег Смугильов з Одеси, дворазовий чемпіон Європи Андрій Кузнєцов з Шостки на Сумщині, володарі Кубка світу і чемпіони Європи Павло Воронков з Києва, Олександр Шадчин з Кременчука на Полтавщині, Дмитро Фомін з Севастополя і Юрій Коровянський з Горлівки на Донеччині, чемпіони Європи-1987 Олександр Гордієнко з Миколаєва і Геннадій Черемисов з Макіївки на Донеччині. Інша річ, що не всі себе українцями вважали і не всі найкращі виявили бажання за збірну України виступати.

Тим не менш, перший в незалежній історії Євроволей завершився для України доволі успішно – шостим місцем. Ще раз у вісімку наші волейболісти потрапили за підсумком чемпіонату Європи-1997 і завдяки цим результатам вперше в історії пробилися на чемпіонат світу. Тоді, в Японії у 1998-му в груповому турнірі наші волейболісти здобули дві перемоги в семи матчах (над збірними США і Греції) і, посівши шосте місце серед восьми команд, боролися у втішному турнірі, за підсумками якого посіли підсумкове десяте місце.

Наша команда демонструвала яскраву гру і ще не розгубила того кадрового потенціалу, який готувався в системі совєцького спорту. Однак буремні 90-ті недарма називали періодом міжчасся. Чимало дитячо-юнацьких шкіл тоді припинили роботу, тренери виїхали за кордон чи почали займатися тим, що за умови низької оплати тренерської праці давало заробіток. Батькам дуже часто теж було не до того, щоб водити дітей у спортивні секції. В підсумку, в нашому волейболі виник провал, який ускладнювався тим, що найталановитіші волейболісти з легкої руки тодішніх керманичів Федерації волейболу України не просто виїздили за кордон, а й змінювали громадянство. Харків’яни Роман Яковлєв, Володимир Мельник і Максим Пантелеймоненко, полтавчанин Микола Павлов, горлівчанин Сергій Баранов, рівнянин Олександр Косарєв, одесит Семен Полтавський, Тарас Хтей з Забужжя Сокальського району на Львівщині, Дмитро Мусерський з Макіївки на Донеччині, тернополянин Денис Чаус – ось список найвідоміших постатей, які зрадили Україну, почали виступати за росію і принесли їй чимало медалей та титулів, включно з олімпійським золотом Лондона-2012.

Відродження

Натомість збірна України скочувалася щораз нижче. Після 1997-го наша чоловіча команда протягом 20-ти наступних років пробилася на Євроволей лише раз, ставши 12-ю в 2005-му. Після того був виключно регрес. Важливо відзначити, що ті гравці, які зберегли спортивне громадянство України і виступали за закордонні клуби найчастіше воліли ігнорувати виклики в національну збірну. Не лише через її слабкість, а й через те, що Федерація волейболу України не могла чи не хотіла забезпечити найелементарніших потреб, скажімо, компенсувати витрати за авіаперельоти гравців. Збірна України збиралася раз чи два на рік, після нетривалих зборів провалювала відбірний турнір до Євроволею і заморожувала своє існування до наступної такої події.

Найцікавіше, що потенціал для позитивних результатів зберігався навіть тоді, адже в країні був клубний флагман. Харківський «Локомотив» у 2004-му виграв другий в історії нашого волейболу клубний євротрофей – Кубок виклику. Слобожанці збирали в своїх лавах усіх найобдарованіших українських гравців, з якими можна було вирішувати серйозні завдання на міжнародному рівні. В один період «Локомотив» грав в одному з найсильніших на той час у Європі чемпіонаті рф. Українські гравці гарно проявляли себе там, але за збірну за дивним збігом обставин грали не найліпшим чином.

Тож вийшло, що новий очільник Федерації волейболу України, колишній топ-рефері Михайло Мельник прийняв організацію в 2016-му після 11-річного правління Володимира Туровського тоді, коли чоловіча збірна України посідала в рейтингу FIVB 54 місце. Нижче падати було просто неможливо. Михайло Григорович поставив одним із першочергових завдань повернення наших національних команд в світову еліту. Перше, що зробив новий президент – зупинив процес еміґрації українських волейболістів в інші країни. Без підпису ФВУ громадянства не може змінити жоден гравець. І після 2016-го ці підписи ставити перестали.

Другим немаловажним фактором для поліпшення позицій у рейтингу була участь збірних у комерційних стартах калібру Євроліги. Попередній очільник ФВУ Туровський мотивував відсутність там нашої команди браком фінансування. Мовляв, Міністерство молоді і спорту коштів на комерційні старти не виділяє. Проте пан Мельник за порозуміння тодішнього керівництва Мінмолодьспорту на чолі з панами Ждановим і Гоцулом зумів переконати урядовців, що успішність збірної в офіційних турнірах напряму залежить від виступів у комерційних. І з 2017-го чоловіча і жіноча збірні України стали постійними учасниками Євроліги.

Повернення на топ-рівень

А передували старту в цьому турнірі дві важливих події. Перша – перше в історії срібло української молодіжки на Євроволеї. У фінальному матчі наша команда поступилася 1:3 полякам, а найкориснішим гравцем турніру організатори визнали догравальника Олега Плотницького. Представники цієї команди вже в найближчому майбутньому стали фундаментом для національної збірної і допомогли їй піднятися на найвищу вершину в часи незалежності. Це сходження головна команда країни почала під керівництвом нового і маловідомого латвійського фахівця Уґіса Крастіньша, за плечима якого був нетривалий досвід роботи в Фінляндії. Він замінив на посаді легенду українського волейболу Юрія Філіпова.

«Призначення Уґіса супроводжувалося величезною хвилею обурення найперше представників харківського волейболу, які звикли диктувати умови, — згадує Михайло Мельник. – Нас, представників ФВУ звинувачували в тому, що довірили команду маловідомому тренеру».

Правильність такого рішення була доведена часом. Уже в 2017-му збірна України з першої спроби виграла Євролігу, а в 2019-му після 14-річної перерви виступила на Євроволеї. І завершила континентальну першість виходом у чвертьфінал і підсумковим сьомим місцем.

«Велика заслуга Крастіньша у тому, що він налагодив комунікацію в команді, — казав тодішній капітан збірної Олег Плотницький. – Хоча йому це було зробити важко. Особливо тоді, коли він щойно очолив збірну. Тренер з європейським менталітетом керує українцями. Попервах знайти контакт було складно. Але Уґіс виграв нашу довіру. Не заслужив, а саме виграв. А коли ми почали довіряти тренерові, працювати стало набагато простіше».

Далі – більше. Слідом за першими успіхами і відразу після паузи, пов’язаної з пандемією коронавірусу команда в 2021 році отримала міцну опору у вигляді титульного спонсора – мережі будівельних гіпермаркетів «Епіцентр». Один зі співвласників компанії, віце-президент ФВУ Олександр Герега відчув, що збірна України з волейболу має величезний потенціал аж до можливості пробитися на першу в історії нашого чоловічого волейболу Олімпіаду. І то найперше з ініціативи і надання фінансових гарантій «Епіцентром» Україна отримала право стати співгосподаркою Євроволею-2023. Матчі мав приймати запорізький спорткомплекс «Юність», а проведений там у серпні 2021-го за участю топових збірних Сербії і Болгарії Кубок Хортиці був своєрідним прологом до європейської першості.

Війна і заколотники

Втім, на світанку 24 лютого 2022-го всі плани українців перекреслило повномасштабне російське вторгнення. Війна паралізувала усі галузі життєдіяльності і волейбол не був винятком. Національні чемпіонати серед чоловіків і жінок, які вже мали вельми презентабельний вигляд, довелося зупинити. Сезон-2021/2022 команди не дограли. Восени наші клуби розпочали нову першість у специфічному форматі: усі поєдинки Професійної волейбольної ліги проводилися в комплексі «Маленький Париж» під Чернівцями.

А передував рестарту національної першості чемпіонат світу, на який наша чоловіча збірна пробилася вперше за 24 роки і вдруге в історії. І виступила наша команда на першості планети прекрасно. В груповому турнірі українці програли сербам, але перемогли Туніс і Пуерто-Рико і вийшли в 1/8 фіналу. На цій стадії українці провели один із найкращих в історії синьо-жовтої національної збірної поєдинок. Могутню збірну Нідерландів з зірковим Німіром Абдель-Азізом наші волейболісти просто не помітили, рознісши грізного суперника всього за годину! І нехай у чвертьфіналі підопічні Уґіса Крастіньша поступилися словенцям, Україна здійснила черговий прорив, до всього ще й здобувши право вперше в історії поборотися в кваліфікації за місце на Олімпійських іграх.

Сезон-2023 був насиченим в усіх розуміннях. Найнасиченішим за всю історію існування чоловічої збірної України. Протягом чотирьох з половиною місяців українці мали провести чотири відповідальних турніри: Золоту Євролігу, Кубок претендентів, Євроволей і олімпійську кваліфікацію. Мінмолодьспорт, спонсор і Федерація волейболу України подбали, щоб команда добре підготувалася до цих змагань. І нехай у фіналі Золотої Євроліги українці поступилися збірній Туреччини, нікого цей результат особливо не засмутив. Всі розуміли: найголовніше попереду.

Втім, у час, коли всі причетні мали згуртуватися навколо єдиної мети, у середині колективу стався злам. Заколот, спровокований головно лідером команди Олегом Плотницьким, поставив подальші перспективи під питання. В підсумку певного компромісу досягти вдалося і збірна України на трьох наступних змаганнях не опустилася нижче певного рівня, але вочевидь і не продемонструвала свого максимуму. У Кубку претендентів українці в півфіналі знову поступилися туркам і пробитися в Лігу націй не змогли. Чемпіонат Європи після дуже невиразного групового турніру завершився виходом у чвертьфінал. Нарешті в олімпійській кваліфікації наші волейболісти посіли п’яте серед восьми команд місце і нагоду вперше зіграти на Іграх втратили.

Проаналізувавши виступ команди в сезоні-2023 виконком ФВУ дійшов до висновку, що команда потребує змін. Уґісові Крастіньшу, котрий протягом семи років очолював команду і вивів її на якісно новий рівень, подякували за роботу. При виборі кандидатури нового головного тренера представники ФВУ і компанії «Епіцентр» провели перемовини з 24-ма фахівцями з різних країн світу. І врешті зійшлися на постаті 67-річного на ту мить аргентинського спеціаліста Рауля Лосано. Тренерською діяльністю Рауль займається з 1974-го, в ході кар’єри очолював збірні Іспанії, Польщі, Німеччини, Ірану і Китаю. Вагомим аргументом на користь кандидатури Лосано стало його бажання допомогти Україні в скрутний для неї час.

Епоха Лосано

Роботу під керівництвом нового тренера команда торік почала в квітні, на тренувальній базі «Епіцентр-Подоляни» в Городку на Хмельниччині. На самому початку діяльності пан Лосано зіткнувся з непередбачуваними труднощами. Один за одним з різних причин від виступів у міжнародному сезоні відмовилося дев’ять волейболістів. Знову ж – на чолі з Плотницьким. Усі – лідери збірної зразка минулих сезонів. Надодачу випали за станом здоров’я вже в ході роботи Дмитро Вієцький та Владислав Щуров, ще два потенційних гравці основи.

Катастрофа? Рауль Лосано так не думав. Довикликавши кількох молодих волейболістів і 42-річного блокуючого Миколу Рудницького з клубу «Житичі-Полісся», аргентинський фахівець взявся за кропітку працю. Працю, яка дала вражаючі результати. Оновлена на 90% команда створила справжню сенсацію, вперше в своїй історії вигравши Золоту Євролігу.

Відразу після фінального матчу проти хорватів Рауль Лосано виступив з важливою промовою: «Цю перемогу команда, наш тренерський штаб і я особисто присвячуємо тим людям, які втратили в ході війни з росією житло, сім’ї, дітей. Сподіваюся, ми подарували цим людям промінчик світла і радості. Також сподіваюся, що наш успішний виступ морально допоміг бійцям, які захищають українську землю на передовій. Кажуть, що там достатньо людей, які самі колись грали у волейбол, цікавляться ним і мали змогу подивитися наші матчі чи бодай дізнатися результати. Нехай наша перемога додасть воїнам натхнення в боротьбі проти російського агресора. Ми розуміємо, що можемо представляти Україну лише завдяки їм».

У 2025-му українські волейболісти почали переписувати історію ще до офіційних стартів. Благо, більшість відмовників у команду повернулися. Усі, за винятком Плотницького, який, зрештою, у збірній рідко грав так якісно, як у складі італійського клубу «Перуджа», з яким цьогоріч у травні виграв Лігу чемпіонів. Олег оголосив про завершення виступів за національну команду країни і трохи згодом не виключив варіанту з прийняттям громадянства Італії.

Лосано через такі новини не побивався. Перед стартом у Лізі націй наші волейболісти взяли участь у товариському турнірі Silesia Cup, де вперше в цьому тисячолітті перемогли чинних чемпіонів Європи, фіналістів трьох останніх чемпіонатів світу збірну Польщі. Переграли українці й ще одного учасника Ліги націй – команду Болгарії, а поступилися лише німцям, проти яких грали в зовсім іншому складі. Цей турнір показав, що в Лізі націй українці не просто не загубляться, а здатні боротися за вихід до наступної стадії.

Все найцікавіше лише починається.