Його світлини — своєрідна інструкція для виживання: тримайся за друзів, тримайся за руки, тримайся за сонце
Хірано Такаші дивиться на Україну так, ніби вона крихкий чайний сервіз, що пережив жахливий землетрус, але зберіг візерунки сакури на тонких стінках. Його фотографії нагадують листи з фронтиру тиші, де кожен промінь сонця – як вибачення небу за гуркіт далекої артилерії, а кожна тінь – ніби безпечний притулок для втомлених сердець.
Японець, який заговорив українською, ніби це ще одна весна, що вплітається в його голос, – Такаші нагадує нам про те, що життя під бомбардуваннями, незважаючи ні на що, пахне бузком і кавою. Його світлини – своєрідна інструкція для виживання: тримайся за друзів, тримайся за руки, тримайся за сонце. Навіть якщо над головою пролітають ракети, не забувай випрасувати сорочку, бо бути красивим – це теж форма спротиву.
Він знімає, як падає сонце на плечі жінки, що тримає за руку чоловіка з автоматом. Їхні пальці переплетені так само, як світло й тінь на червоних цеглинах – ніжно, вперто, так, ніби це останній балкон у світі.
Він показує нам мандарини в тонкому рожевому пакеті, який тремтить від подиху вітру. Це може бути будь-який пакет, але зараз він виглядає як подарунок богині війни, що вкрала барви світу й залишила нам лише м’якоть цитрусів і зелену піну лате.
Він фіксує кота на плечах людини. Кіт, мабуть, чує звуки тривоги, а людина усміхається. Наче між поняттями “тривога” й “усмішка” є тонкий місток, що тримається на силі звички жити.
Він помічає, як дівчина присідає посеред порожньої вулиці й сміється: наче перевіряє, чи асфальт досі тримає вагу тіл, що втомилися від ракет і новин із фронту.
А ось жінка стоїть спиною до міста, вбирає в себе горизонт, ніби там, де Дніпро зливається з небом, ще можна знайти відповіді.
На іржавому паркані – дірки від уламків і кілька тонких зелених стебел, що тягнуться до світла. Можливо, це й є вся Україна: прострілена, але жива, здатна рости, здатна квітнути.
І навіть коли камера ковзає по вирві в дитячому парку, ми бачимо не тільки смерть. Ми бачимо дітей, що обов’язково повернуться сюди з новими пасочками й рожевими лопатками. Бо саме це ми захищаємо: сміх, латте, котів, дотики й любов, свободу…
Фотографії Хірано – ніжні й уперті. Вони як пелюстки сакури, що сиплються на броню танка. Як листи додому, які пахнуть сонцем, навіть якщо на конверті – пляма від сліз. Як надія, що крутиться на вітрі разом із білизною на мотузці.
На знімках люди сміються, закохані цілуються так, ніби нічого страшного немає і ніколи не було. Але ми знаємо: є. І саме тому ці образи такі проникливі, вони як ластик, що стирає страх на наших обличчях, хоча б на мить.
Світло і тінь у нього – ніжна музика для очей. Такаші вміє показати, що навіть у найтемнішому дні є шпаринка для сонячного зайчика.
Він знімає не війну, а те, заради чого ми її витримуємо. Квіти, сміх, запашні пиріжки на кухнях, розмови під вишнею. Його Україна незламна, з людським обличчям у нелюдських обставинах. Країна, яка щовечора накладає на шрами крем із запахом жасмину і каже собі: “Я жива, я гарна, я переможу”.
І, можливо, саме в цьому й полягає перемога: залишатися людьми, пестити світ, навіть коли він тріщить по швах. Жити життя з війною – це як пити чай під час землетрусу: рука трохи тремтить, але ти не розливаєш ні краплі.
Такаші вчить нас не просто виживати, а жити.
Слухати джаз під гул сирен.
Дивитися на квіти, бо квіти – найнебезпечніша зброя для зневіри.
Олександр Ляпін
